— Зараз це питання звучить ствердно. Але я б сказав, що Україна після війни може стати одним з головних інвестиційних проєктів Європи, і наше завдання зробити так, аби ми їм стали. Якщо нічого не робити, Україна не стане інвестиційно привабливою для Заходу.

Давайте деталізуємо. Умовно є три різні сторони допомоги чи інвестування. По-перше, це донори, донорська допомога – від національних урядів чи наднаціональних організацій, на кшталт Світового банку, Європейської комісії чи Європейського банку реконструкції та розвитку або Американського агентства з міжнародного розвитку. Для координації їх дій була створена Міжвідомча донорська координаційна платформа. У межах підготовленого спільно з урядом України звіту «Друга швидка оцінка завданої шкоди та потреб на відновлення України» нашій країні на «швидкі» потреби потрібно 14,1 млрд доларів. Ці гроші підуть на відновлення української інфраструктури, і певна частина буде виділена вже зараз.

Другий тип – макрофінансова допомога від міжнародних фінансових організацій. Ці гроші спрямовані на покриття дефіциту державного бюджету, який виник через зменшення податкових надходжень. За різними підрахунками, у 2023 році ця сума сягне 40-50 млрд доларів.

Третій тип – це приватні інвестиції, тобто гроші на процвітання – на створення нових підприємств та робочих місць. Усі це уявляють так: Boeing чи Airbus захоче побудувати в Україні завод з виробництва літаків чи компонентів, або ж великий автовиробник захоче побудувати завод. Це і є залучення приватних інвестицій, на що ми всі і сподіваємось.

До речі, усім відомий План Маршалла (програма економічної допомоги європейським державам після Другої світової війни, — ред.) передбачав співвідношення донорської допомоги та приватних інвестицій один до одного – тобто, на кожен долар, наданий донорами, має бути один долар від приватних інвесторів.

Чи є підстави вважати, що Україна стане «інвестиційною Меккою» Європи? Я хотів би сподіватися, що так і буде, але сподівань тут замало. Інвестори мають чіткі вимоги та чітке розуміння, навіщо вони інвестують свої гроші.

— Приватні гроші не надійдуть масово до закінчення війни, хоча поодинокі випадки вже є. Ключовим для приватних інвестицій буде надання військового та політичного страхування.

Під час війни, та навіть у повоєнній економіці залишаються елементи воєнного часу: актив може бути зруйнований, або бути експропрійованим чи конфіскованим з політичної доцільності. Тому інвестор хоче гарантій, мати від цього страховку. Приватні страхові компанії такої не надають, оскільки це дуже дорого. Зазвичай такі страхування надаються наднаціональними чи урядовими організаціями – створюється певний фонд, за кошти якого відбувається перестрахування наявних ризиків.

— Так, це вдалий приклад. Тоді страховий сіндікат Lloyd`s відмовилась перестраховувати ризики інших страхових компаній щодо літаків, які здійснюють рейси в Україну. І український уряд створив фонд на 17 млрд грн для гарантування безпеки польотів.

Зараз такий фонд має бути створений на рівні міжнародної фінансової організації, наприклад, Міжнародної агенції з гарантування інвестицій. Наскільки мені відомо, саме зараз міжнародні фінансові організації та уряди деяких країн-партнерів ведуть розмови щодо створення фонду гарантування інвестицій в Україну. Питання ще не вирішене, але вже обговорюється.

— Кредитний рейтинг України недостатній, він не є так званим triple-A (ААА) за категорією рейтингових агентств. Тож це мають бути гарантії, надані організацією, у якої кредитний рейтинг вищий.

— Відповідь і проста, і складна водночас. Україні потрібно орієнтуватися на перелік вимог, наданий Європейським Союзом у рамках процесу вступу до ЄС. Список досить довгий, але ми маємо їх виконати. Усі західні інвестори дивляться на Україну крізь призму вимог ЄС, адже вони – зрозумілі.

Можемо розібрати на прикладі ключових вимог.

По-перше, це адаптація українського законодавства до норм Євросоюзу. Зараз уряд проводить «інвентаризацію» – виявляє, де у нас є розбіжності, щоб розпочати роботу над їх усуненням.

По-друге, забезпечення принципу Rule of law (принцип верховенства права – ред.). Тобто, судова система має бути незалежною, правила гри – зрозумілими та однаковими для всіх, а юридичні норми – мати «верховну силу». Над цим теж іде робота. Зрештою, це не нові вимоги, але якщо про це досі говорять, значить питання ще не вирішене.

По-третє, це антикорупційна політика. Україна все ще вважається високо корумпованою країною і ЄС поставив чітку вимогу – побороти корупцію. Це одна з двох ключових проблем, що стримує європейські компанії від виходу на український ринок. Компанії не можуть вести діяльність у таких умовах, оскільки, наприклад, в певних країнах СЕО несе карну відповідальність за корупцію, у якій замішана його компанія в будь-якій іншій країні.

По-четверте, це деолігархізація. У нас вже ухвалені певні нормативні акти, але ЄС наполягає на подальших кроках. Вони вважають, що не може бути економічної концентрації в одних руках, адже будь-яка економічна чи політична концентрація в довгостроковій перспективі приводить до недемократичного режиму – чи до порушення верховенства права, чи до корупції. Це вже політико-економічні питання.

— Так. Таке розуміння є, адже ці вимоги були донесені представниками Євросоюзу до перших осіб. Певні речі, на мій погляд, уже робляться. Але наші західні партнери наполягають на більш швидких і впевнених кроках.