В історії із представником Російської Федерації в ООН Володимиром Сафронковим, який, порушуючи правила дипломатичної риторики, перейшов на «ти» у спілкуванні з британським колегою Меттью Райкрофтом під час засідання Радбезу, є дві складові: загальна, яка стосується російської зовнішньої політики взагалі, та емоційна.

Остання є відображенням того, куди сьогодні Путін завів Росію на міжнародній арені. А завів він її у глухий кут.

Тобто, ця історія – ознака глухого кута, в якому опинилася російська зовнішня політика, а цей квазідипломат є уособленням такого глухого кута. Адже навіть якщо мати багату політичну фантазію, знайти союзників Росії більше, ніж пальців на одній руці, думаю, не вдасться. І ця країна претендує на статус великої держави, мріє про те, щоб керувати світом, тощо.

Звичайно, можна рухатися й далі – почати нецензурно лаятися, як це періодично робить глава російської дипломатії – Сергій Лавров. Але це є ознакою деградації самої російської держави. Адже дипломатія – це обличчя держави.

Колись давно Михайло Сергійович Горбачов казав, що «обличчя має бути вмитим». Так от, у російської дипломатії обличчя зараз брудне, як, власне, і сама російська держава. Але не бачу в цій ситуації чогось надзвичайного. Це – традиційна лінія поведінки Росії, коли вона сама заводить себе в ситуацію безвиході. Таке вже неодноразово траплялося в історії.

Для когось розпад СРСР став найбільшою катастрофою ХХ століття. Думаю, що для багатьох такою ж катастрофою будуть схожі події у Росії у ХХІ столітті. Адже з такою зовнішньою політикою розраховувати на якісь позитивні результати може хіба що дуже наївна людина.

Як британські дипломати можуть відреагувати на такий випад росіянина в Радбезі ООН? У культурному товаристві не заведено відповідати хаму по-хамськи. Заведено зробити здивовані очі та проігнорувати його слова, сказавши, тим самим, що я до такої ницості опускатися не буду. Це – єдиний спосіб відповісти. Хіба що, може, в якомусь наступному виступі британський дипломат, постпред у ООН, у притаманній британцям дипломатичній традиції, з притаманним цій традиції гумором, спробує його трошки висміяти, але не більше. Бо справді переходити на мову хамства – це самому ставати частиною хамства.

Тому Володимир Сафронков так і лишатиметься в Радбезі ООН, попри його поведінку. Суверенне право кожної країни тримати у Радбезі ООН того, кого вона вважає за потрібне. А оскільки Росія сама себе ізолює, то їй не дуже важливо, чи будуть із її представником спілкуватися в Радбезі, чи ні. За таких умов працюватиме стандартна схема: з Москви буде надходити вказівка певним чином поспілкуватися з кимось, російський представник її виконуватиме та писатиме звіт – «завдання виконано».