Небачена раніше політико-дипломатично-воєнна аномалія 2026 року триває. Жодних різдвяних канікул! Події перших днів 2026-го – це обвал сенсацій. Можливо, це відбувається через те, що більше уже не можна було – надто довго чекали в Україні і в світі. І масштабного переформатування органів влади в Києві чекали, і розв’язки у Венесуелі, хоч і міноритарній, але дуже важливій ланці «осі Зла», і високої хвилі народних протестів режиму аятол в Ірані – ще одному близькому «другу» Росії в Азії.

Призначення Кирила Буданова главою Офісу президента  України такою вже несподіванкою не стало: розмови про цей варіант почалися одразу після відставки Андрія Єрмака майже місяць тому. Тож всі застереження, всі конспірологічні сценарії уже викладені. Тим цікавіше спостерігати як в світлі реального кроку вони миттєво втрачають сенс.

Переведення Буданова в ОП послабить ГУР – структуру яка займає одну з чільних позицій в обороні проти російського ворога? Але туди вже призначено генерала Олега Іващенка, главу Служби зовнішньої розвідки, який і у воєнній розвідці не новачок: до призначення в СЗР він працював заступником у Буданова. До того ж задачі ГУР – то не лише організація і проведення блискучих спецоперацій на кшталт «Павутини», це ще й збір та аналіз розвідувальної інформації на фронтах для вищого керівництва держави. Тож ГУР з новим очільником має всі шанси зберегти і примножити свій вклад у Великій війні.

Буданов на посаді глави ОП втратить шанси на президентських виборах? З першого погляду, схоже на правду, адже ще ніхто з цієї посади за 30 років, поки вона знаходиться в Україні в центрі уваги, президентської кар’єри собі не забезпечив. Натомість вони ставали об’єктами нищівної критики – Табачник, Медведчук, Балога… Але тут не враховується зміна підходів до функціоналу ОП. Саме призначення керівником президентського штабу під час війни  високоефективного військового, генерала Буданова, знімає ці питання. Бодай на певний час знімає – поки тяжко на фронті і треба дожимати ворога не лише силами ЗСУ, але й дипломатичним військом України. Це ключове питання дня, а коли будуть вибори – будемо і реальні розклади прораховувати.

Те, як зустріли призначення Кирила Буданова, – практично одноголосно схвально серед союзників України, і відвертою істерикою у ворога опосередковано підтверджує щойно сказане.

Пропозиція Михайлу Федорову – успішному «цифровому» міністру – обійняти посаду міністра оборони? Це теж багатообіцяюче рішення. Війна докорінно змінилася – це факт, про який багато уже було сказано. Війна роботів, які керують роботами, – це вже реальність. Залишилось зробити адекватною цьому факту структуру і алгоритми військового відомства. Ви знаєте кращу за Федорова кандидатуру для досягнення цієї мети? Отож.

А «цифрова держава» в Україні, я в цьому переконаний, не постраждає. Вона вже надійно поставлена на ноги і не дарма викликає заздрість і в Європі, і в світі. І у мене немає сумнівів, що достойна кандидатура на заміщення вакантної посади міністра цифрової трансформації не те, що знайдеться, – вона уже є.

Принагідно наявний міністр оброни Денис Шмигаль отримав пропозицію якраз «під себе». Адже очолювати Кабінет міністрів він прийшов у 2020-му році з посади директора Бурштинської ТЕС, енергетика – це його стихія. І саме енергетика нині – це теж передній край Великої війни, ворог, намагаючись занурити Україну в тьму і холод, ледве не щодня лупить по інфраструктурі. Її треба ефективно захищати і швидко відновлювати. Обезголовлене внаслідок корупційного скандалу профільне міністерство – це колосальний фактор ризику. Тож Денис Шмигаль – уже заявлений міністр енергетики – перший віце-прем’єр – теж перспективна кандидатура, яка пройде затвердження у Верховній Раді.

***

Про Венесуелу. Зізнаємось собі: інформацію про спецоперацію потужних Сполучених Штатів проти маленької південноамериканської країни, з найбільшими у світі запасами нафти, ми зустріли з радістю, попри всі очевидні «нюанси». Венесуела з її президентом-узурпатором Ніколасом Мадуро – вірна союзниця нацистської Росії. Але основне те, що зміна статус-кво на світовому ринку вуглеводнів гарантовано вдарить по російському експорту і заробітках.

Про нюанси. Американський спецназ, підтриманий авіацією і ракетами з моря здійснив блискавичну спецоперацію – висадився з гелікоптерів, після чого за 30  хвилин Мадуро і його дружина були затримані і вивезені з Каракаса, столиці Венесуєли. Його обіцяють судити у США за торгівлю наркотиками.

Звісно, подібне – очевидне порушення суверенітету – можна трактувати як порушення Статуту ООН. Але в тім то й річ, що той Статут уже давно перетворився на папірець ні про що. Ніщо Вашигтону не завадить зробити те, що там запланували. І цим Мадуро, передусім, може завдячувати своєму «дружбану» Путіну. Міжнародного закону більше нема, його замінила сила, яка у Венесуєли відсутня. Того ж Кім чен Ина, який заслуговує на справдливий суд на порядки більше, ніж Мадуро, ніхто не чіпатиме. Причина проста: ядерна Бомба і ракети, які є в Північної Кореї, озброєна до зубів гігантська армія…

Можна було припустити, що тепер Кремль киватиме на Білий дім: мовляв, ми не агресори в Україні, ми як США, виступили проти «нацистського режиму». Звісно, це нічого їм не дало б, всі відповідальні уряди знають ціну і їхнім словам, і їхнім «звинуваченням». Але у Москві вирішили зайти з іншого боку, засудили «агресію проти суверенної держави», чим, режим, який розв’язав злочинну війну проти суверенної України, однієї із країн-засновниць ООН, поставив себе у ще більш ідіотську ситуацію. Втім, Кремлю до такого не звикати.

Те що відбулося у Венесуелі ще раз підтверджує: закону більше нема, кожний вирішує свої проблеми (у Трампа це, наприклад, падіння рейтингу, яке конче треба зупинити «маленькою переможною війною»), спираючись на власне бачення і силу, а закону у світі, повторюємо, більше нема, міжнародне правосуддя здискредитоване – лікувати це доведеться довго і без гарантій на успіх.

Але приймемо це за даність. Нам треба вижити і перемогти ворога. І тому для України – це правильно, що Мадуро посадять за грати.

З Іраном історія складніша. Хоча американський президент і обіцяв захистити від свавілля протестуючих проти екстремістського режиму аятол, але ж як він це зробить? Іран – не Венесуела, цю древню країну перетворено режимом на ворога цивілізованого світу, включно з Україною. (Тут лише згадати передані в рашистські руки іранські «Шахеди», які уже кілька років тероризують українські міста). Але висадити в Тегерані спецназ – це надто великий ризик. На нього навіть Ізраїль не готовий іти: а раптом після розгрому у 12-денній війні минулого року в аятол все ж таки залишилося «щось» в ядерному арсеналі?

Про проблеми самого Ірану окрема розмова. Головна біда, яка ставить під сумнів гіпотетичну перемогу іранців над режимом – відсутність організованої опозиції. Тоталітарний теократичний режим протягом десятирічь викошував будь-які натяки на спротив. Друга проблема – у протестуючих нема за спиною озброєної сили. Можна мріяти про те, що армія перейде на бік народу – про це каже ізраїльський журналіст Сергій Ауслендер – але іранські військові не є найсильнішими озброєними людьми в Ірані. Корпус вартових ісламської революції переважає іранську армію в усіх компонентах і має всі можливості швидко і з позамежною жорстокістю придушити спротив.

Одним словом: аятоли зацементували свій режим в розрахунку на вічність. І знову все вирішує сила. Але подивимось…

Олег Новиченко, Київ

Перше фото: ОП