Сьогодні присвятимо розмову напрямам розвитку нашої держави і стратегічним партнерам України. Адже для того щоб досягти визначених стратегічних цілей, нам потрібні партнери.

Для обговорення цієї теми ми запросили Надзвичайного і Повноважного Посла України Ігоря Харченка, який є головним консультантом Фундації Пилипа Орлика. Важливо також, що Ігор Харченко – учасник розроблення ключових документів для визначення як напрямів розвитку нашої держави, так і формування стратегічних відносин з провідними партнерами України.

Йдеться, зокрема, про «Основні напрями зовнішньої політики України», адже саме там визначено, до чого прагне Українська держава, і чому нам потрібні особливі відносини зі Сполученими Штатами Америки, Європейським Союзом та НАТО.

— Щоб кудись рухатися, треба обрати напрямок. Ми це розуміли в Міністерстві закордонних справ зі самого початку незалежності, коли розширювали нашу зовнішньополітичну діяльність. Але треба було зробити документ, який би це фіксував. За умов, коли Україна відходила від радянського минулого, були вже виголошені певні зовнішньополітичні принципи, а у Верховній Раді було досить багато представників комуністичної партії, мали діяти досить обережно. Як це було?

— Це дуже цікаве, глибоке питання. Епоха тоді була дуже специфічною: у 1991 році розпався Радянський Союз, у 1992-му я прийшов працювати у МЗС, а у 1993-му перший міністр закордонних справ відновленої незалежної України Анатолій Максимович Зленко доручив розробити документ про основні напрями зовнішньої політики України, сформулювати їх. На його думку, цілі української зовнішньої політики потрібно було зафіксувати і зробити відомими не тільки колегам-дипломатам, але і довести до всього світу. Тобто його ідея була – подати цей документ у парламент і затвердити офіційно.

Говорячи про це, не можу не згадати ще двох людей, які були безпосередньо дотичні до цієї справи, – Бориса Івановича Тарасюка, який пізніше став міністром закордонних справ, був послом у різних країнах, і Володимира Андрійовича Василенка, якого немає вже з нами. У такому тріо ми цей документ досить довго доробляли і врешті представили на Верховну Раду України, де він був схвалений.

У тому документі, окрім загальних принципів і норм та основних напрямів зовнішньої політики, був ретельно виписаний один абзац – наша відповідь на Декларацію про державний суверенітет України, схвалену в 1990 році, де були слова про постійний нейтралітет та відмову від усього що завгодно. Саме цей абзац, якщо його уважно читати, відкривав, як ми тоді сподівалися, схвалену Верховною Радою дорогу до того, що ми називаємо євроінтеграцією та євроатлантичною інтеграцією. Там не було названо структури по іменах, але був заданий загальний напрямок.

— Я почав розмову з цієї далекої вже з погляду сьогодення історії, тому що ще тоді в документі визначалися ті стратегічні засади, з якими не могла змиритися Росія, і саме тому почала війну в 2014 році, що стала повномасштабною у лютому 2022 року. Там було записано, що Україна повертається до своїх цивілізаційних джерел, до Європи, а значить, до Європейського Союзу й НАТО.

Також там було визначено, що для України важливі відносини особливого партнерства зі Сполученими Штатами Америки, оскільки саме США є лідером Західного світу. Тобто ці три пріоритети – ЄС, НАТО, США – закладені вже тоді, і попри всі відхилення і коливання, які були з тих чи тих причин на шляху Незалежної України, залишаються актуальними, а згодом ми спромоглися записати ці позиції в Конституцію України. Росія з цим категорично не може змиритися, тому тепер іде війна.

Чому стратегічні партнери нам були потрібні? Це цілком зрозуміло і виправдано, адже щоб досягти стратегічної мети, яку не можна осягнути одразу, швидко, не маючи для цього необхідних ресурсів, треба шукати помічників. Такі помічники у нас знайшлися — Сполучені Штати Америки, Європейський Союз і НАТО.

Чому Україна вже тоді, на початку 1990-х, була важлива для кожного з них – для США, Європейського Союзу й НАТО?

— Розберімо по пунктах. Сполучені Штати Америки – це ланка, яка з’єднує те, що називається трансатлантичним простором безпеки. Американці двічі заходили в Європу, щоб врятувати її від світових війн, які велися на її території.

Тобто вони, як самі кажуть, committed themselves to security of Europe, тобто почали вважати, що європейська безпека – також їхня безпека, і це логічно, тому що здебільшого Сполучені Штати Америки заснували якраз іммігранти з Європи.

Американці в 1991 році устами президента Буша-старшого у Верховній Раді України напередодні розпаду Радянського Союзу пробували вгамувати, як їм тоді вважалося, націоналістичні настрої, і агітували, хоча й не прямо, за те, щоб не розвалювати Радянського Союзу.

Це не перший раз, коли американський досвід в європейських справах не спрацював з одної простої причини: там ніколи не вивчали глибоко і серйозно, крім українських іммігрантських і канадських істориків, феномен України. І тому, мені здається, США, коли Радянського Союзу вже не стало і з цим треба було щось робити, як практичні люди, віддані праву націй на самовизначення, змушені були придивитися до цього.

Крім того, був дуже важливий елемент – наявність на території України дуже потужного потенціалу ядерної зброї.

Стосовно Європейського співтовариства: Україна, вся територія України на сто відсотків – це Європа. Тобто географічно ми європейська країна, ми європейська країна з погляду культури та історії. Звісно, Європа придивлялася до того, що робиться на сході, бо схід Європи традиційно теж був неспокійним, якщо поглянути на те, як впродовж століть мінялися кордони в Європі.

І після 1975-го, коли завдяки Гельсінському акту нарешті, як тоді здавалося, була поставлена крапка, Європа визначилася з кордонами, відбувається розпад Радянського Союзу. Звісно, з політичних та інших міркувань Європейське співтовариство змушене було дуже ретельно дивитися на те, що робиться на території колишнього Радянського Союзу.

І треба було пояснювати в європейських столицях, що ми йдемо туди, де завжди були, але на 300 років нас відрізали, тепер ми просто повертаємось.  Ця теза заходила і показувала, що так, на сході Європи не виникла, а відновилася величезна країна, яка хоче працювати так, як працюють в Європі, і тому з нею треба співпрацювати. І тому Європейські співтовариства стали нашим природним партнером.

НАТО – це дуже довга окрема тема. З 1992 по 1997 рік, коли Хартію про особливе партнерство з НАТО нарешті вдалося підписати в Мадриді, дуже багато було зроблено. І справді саме цей аспект діяльності України – співробітництво з НАТО – спричинив у Москві ну просто скажену лють і тупотіння черевиками. Американці казали, що це червона лінія, це неможливо, однак це виявилося можливим, Хартія про особливе партнерство була підписана, а згодом на саміті НАТО в Бухаресті навіть було ухвалено політичне рішення, що Україна стане членом НАТО.

І сьогодні, на жаль, саме через те, що свого часу рішення про членство України в НАТО не було реалізоване, ми маємо те, що і НАТО, і Європейський Союз, і Сполучені Штати Америки мусять допомагати Україні, також військово, щоб відбити російську агресію. Тому я можу цілком впевнено заявити, що якби рішення про вступ України в НАТО було ухвалене своєчасно, то ми б не мали цієї війни.

— Але, на жаль, так не сталося, і тепер ідеться про те, щоб захищати незалежність і своє майбутнє. Чому в 2014 році реакція наших трьох стратегічних партнерів була не дуже виразною і, очевидно, недостатньою, щоб стримати агресію та уникнути того, що сталося в лютому 2022 року?

— У 2014 році була передусім політична реакція. Найзначніша і найпомітніша – Росію викинули з Групи семи, куди раніше помилково взяли, сподіваючись, що вона нібито може сповідувати такі самі цінності, що і розвинені західні демократії.

А потім відбулося те, що і США, і європейці – всі разом – намагалися домовитися. А НАТО, оскільки це оборонний альянс, більше спостерігало, що там буде. Мова про Мінські угоди, Мінські угоди – 1, потім Мінські угоди – 2. Тобто були спроби загасити конфлікт дипломатичними засобами.

— Простіше кажучи, здати Крим.

— Крим був захоплений, це була спроба анексії, але, звісно, ніхто з наших партнерів не визнав це захоплення, це було чітко зафіксовано, і це дуже важливо.

Я вважаю, що тоді цей так званий мирний процес, Мінські угоди, до певної міри, допомогли зупинити російську агресію на тій лінії зіткнення, яка була на 2014 рік. І треба визнати, що це дало змогу Україні наростити м’язи, щоб у 2022 році зустріти повномасштабну війну вже трохи іншими.

Важливо також, що з 2014 по 2022 рік жодних спроб переглянути принципові позиції, які мали наші партнери стосовно базових принципів міжнародного права і кваліфікації цієї агресії саме як агресії, не відбулося.

І в цьому, мені здається, важливий політичний підсумок цих років.

— Важливо також, згадуючи той період і ті події, не забувати про одну з їх першопричин: Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом. І ця угода за два етапи – окремо політична частина й окремо економічна – була підписана у 2014 році, після Революції Гідності, коли вже були новий уряд, новий президент, нові умови.

Тобто цей статус-кво з анексованим Кримом і тимчасово окупованими територіями Луганської та Донецької областей зберігався аж до 2022 року. Що сталося наприкінці 2021 року і на початку 2022 року, чому саме тоді Путін ухвалив це фатальне рішення – почати повномасштабну агресію? Ми тоді вже настільки близько підійшли до своїх цілей, до членства в ЄС і в НАТО, ми настільки стали непідлеглими і не піддавалися тим впливам?

— Я не зовсім погоджуюся, що у нас події 2014 року сталися тому, що Янукович не підписав угоду з ЄС. Мені здається, справа в іншому. Протестувати проти того, що Янукович не підписав угоду з ЄС, вийшли молоді люди, їх було до тисячі, може, навіть і менше. Нормальний протест, демократичний, як у будь-якій демократичній державі.

Але цей історичний тригер увімкнувся, бо почали бити дітей на Майдані. Українці, незалежно від того, чи ти регіонал, чи націоналіст, чи комуніст, реагують на таке зовсім по-іншому, ніж росіяни. У нас ніколи такого не було, не звикли ми так розв’язувати свої проблеми, щоб бити дітей.

І тоді вже наступного дня не тисячі, а пів мільйона людей вийшло на Майдан. І, мені здається, це було найважливішим чинником. Тоді в Кремлі зрозуміли, що демократичні перетворення в державі під назвою Україна зайшли вже так далеко, що загнати їх назад у Радянський Союз буде дуже важко. Тут вже одне покоління пройшло, і вже друге покоління реагує так само – як вільні люди, тобто тут живуть вільні люди.

А для Росії вільні люди – це карма. Цього не може бути в Росії. В Росії немає вільних. На мою думку, саме цей чинник – внутрішні процеси в Україні –  показав, що тут є природна демократія. І тоді Росія вирішила, що можна, що Україна слабка. А вона таки була слабка, тому що п’ять років перед цим Росія нищила оборонний комплекс України зі середини, через своїх агентів, підставних осіб.

Чому вони вирішили, що Україна слабка і треба нападати – це їхня справа. Вони так вирішили попри те, що були навіть російські експерти, які попереджали, що не можна лізти, бо їх 40 мільйонів, вони озброєні, вони відбиватимуться. А розрахунок у росіян був на те, що Україна не відбиватиметься, – це, мабуть, найбільша стратегічна помилка, яку зробив очільник Кремля у 2022 році, коли вирішив напасти.

Британський прем’єр Борис Джонсон видав книжку, де коротко, але досить детально і грамотно описав, як проходив процес осмислення ситуації, що склалася у 2022 році в Україні, серед наших партнерів. Він там буквально цитує доповідь одного з найавторитетніших експертів у галузі безпеки, який сказав фразу, і Борис Джонсон із цим погодився: це найбільша помилка Путіна за всю його каденцію, стратегічна помилка Путіна – почати повномасштабну війну проти України.

— Від початку повномасштабної агресії до середини 2026 року змінилися не тільки диспозиція на полі бою і потенціал безпосередніх учасників, а й самі наші стратегічні партнери. І Сполучені Штати Америки, і не тільки тому, що президентом став Дональд Трамп, і Європейський Союз, і не тільки тому, що вони набувають суб’єктності в глобальному сенсі, і НАТО, тому що Альянс стикнувся з такими викликами через того ж президента Трампа, що тепер ідеться вже про НАТО 3.0, інше НАТО. Отже, наші стратегічні партнери змінилися. Нас це влаштовує?

— Як українці, як громадяни України, ми всі переживаємо, що цього можна було б уникнути, якби, як кажуть в Європі, більш «залізні яйця» були в потрібний час і в потрібному місці, у потрібних людей. Цього не сталося, значить, десь ми не допрацювали як дипломати, як політики, не переконали остаточно, і тому тепер цю ціну платимо самі. Але ціна за ці помилки, відповідальність і провина лежать багато в чому й на наших західних партнерах, які оговталися, але трошки запізно.

Європа, безумовно, на сьогодні, я вважаю, – наш найбільш вагомий стратегічний партнер. Саме Європа, не Європейський Союз. Географічно Європа – найменший континент з найбільшою, найдовшою історією.

І от тепер ця маленька Європа в сучасному глобалізованому світі, де інформація за секунду розходиться, отримує на своїй маленькій території найбільший конфлікт із часів Другої світової війни. Жахливий воєнний конфлікт із залученням усіх сучасних засобів ведення війни, окрім ядерної зброї. І це відбувається буквально на порозі цієї тихої Європейської унії, ситої Європи, яка дивиться Євробачення, футбол, і до них поки що не залетіло.

Але, мені здається, на початку 2025-го, коли вони почули, що говорили американці на Мюнхенській конференції, стало зрозуміло, що Європа має тягнути сама. Вона до цього не була готова, але тепер, вважаю, уже готова. І ми бачимо це принаймні протягом останніх місяців.

Усі рішення, які ухвалюються в Європі саме в контексті підвищення обороноздатності європейських країн, на мою думку, є в правильному напрямку. І цей напрямок сьогодні не можна уявити собі без України. Думаю, вони вже дійшли до цього, просто бояться про це говорити вголос.

Хоча деякі вже говорять і вголос, і в заголовках можна прочитати, що сьогодні той досвід, який мають Україна і її Збройні Сили та оборонний комплекс у цій найсучаснішій з усіх воєн, з погляду національної безпеки кожної з країн-членів Альянсу і не членів Альянсу є безцінним, абсолютно безцінним.

Він коштує так багато, що це неможливо порахувати, ні в мільйонах, ні в трильйонах. Це те, що, в принципі, ми сьогодні вносимо в загальноєвропейську безпеку, це уже той внесок, який жодна країна НАТО ще не робила.

— У декларації саміту НАТО в Анкарі прямим текстом написано, що Україна є контрибутором безпеки. Власне, це визнає і Європейський Союз, коли розбудовує свою оборонну промисловість з урахуванням можливостей України. Тобто уявити собі майбутню архітектуру безпеки в Європі без України тепер не можна, її просто не буде. Адже Україна фактично вже виконує завдання, які покладені на НАТО: стримування Росії. Якою має бути ця майбутня архітектура європейської безпеки, що тепер формується?

— Куди вона рухається, ми побачимо тоді, коли буде виконано головне завдання, яке сьогодні виконують абсолютно всі наші партнери. А головне завдання – це відбити агресію і притягнути до відповідальності агресора. Це пункт номер один, який не має заміни.

Я впевнений, що голос України буде дуже потужно чути під час обговорення питань нової архітектури безпеки в Європі, тому що, мені здається, ніхто за останні 15 років стільки внеску до цієї нової архітектури не зробив, як Україна.

Мені дуже не подобається словосполучення «гарантії безпеки», оскільки таких гарантій немає в природі. Навіть стаття 5 Північноатлантичного договору лише в політичному сенсі може вважатися гарантією безпеки.

Абсолютна зброя може бути гарантією безпеки, або навіть загроза її застосування може бути гарантією безпеки. Тому Володимир Павлович Горбулін нещодавно сказав, що нам треба подумати про це. Нам потрібно подумати, бо, в принципі, ми можемо. Чи треба це для глобальної безпеки? Ось це велике питання. Але це питання вже глобальної безпеки, і в цю глобальну безпеку Україна зробила свого часу величезний внесок. І ми бачимо, що це була помилка.

Я не припинятиму повторювати, що Захід мусить визнавати свої помилки. Через багато років вони таки визнали, що були неправі з промовою Chicken Kyiv. Вони і тепер розуміють, що неправі, але поки що не готові сказати, допомагають грошима і зброєю. Хай продовжують допомагати грошима і зброєю, тому що єдина гарантія безпеки в Європі сьогодні, будьмо щирими, – це Збройні Сили України.

— Щоб підсумувати, я б хотів виділити кілька пунктів і коротко їх обговорити. Перший пункт я для себе сформулював так: припинення бойових дій і завершення війни не змінить розставлення сил в Європі, не усуне загрозу агресії та не припинить гонку озброєнь.

— Мені не подобається вислів «завершення війни». Війна завершується або перемогою, або поразкою. Тому «завершення війни» нічого не змінить. Не змінить, поки агресор не буде відкинутий туди, де він перебував, і той, хто розв’язав цю агресію, не буде притягнутий до відповідальності. От тоді можна вже сідати і думати над новою архітектурою безпеки Європи, якщо вона потрібна.

— Наш спільний знайомий, британський колега Джеймс Шерр сказав: «Якщо говорити реалістично, по-перше, нам треба мати на увазі те, що не буде ніякої мирної угоди… По-друге, Росія ні на що не погоджуватиметься, але вона прийматиме те, що має прийняти, як це завжди було».

— В одному з інтерв’ю кілька років тому я навів приклад англо-американської конференції, коли у Касабланці в 1942 році зібралися Черчилль і Рузвельт. З легкої руки журналістів вона була названа «Конференція безумовної капітуляції». Тоді ціль у війні для цих двох провідних союзників антигітлерівської коаліції була визначена – капітуляція цього режиму.

У голові всіх наших партнерів думка про те, що призвідник війни має бути притягнутий до відповідальності, але спочатку він мусить капітулювати, бо цей режим треба зносити, має стати думкою №1. У цьому режимі немає з ким розмовляти. Просто немає. Вони почали розмовляти зброєю, отже зброєю треба їм тільки і відповідати.

— Із цим важко не погодитися, але впливати на це швидко не можемо. Ми можемо тільки думати про це і говорити. Або робити самі.

Другий пункт. Роль США у світі буде іншою і після Трампа. А для Європи вона ніколи не стане такою, як після Другої світової війни. І про це також сказав Джеймс Шерр: «Ми повинні перестати чіплятися за Сполучені Штати Америки».

— Я згоден із Джеймсом, у нас із ним дуже часто збігаються погляди.

Американцям, наступним адміністраціям для того щоб відновити розтрачене за цю адміністрацію своє міжнародне реноме, треба буде дуже багато попрацювати.

Європа сьогодні знову отримала шанс на суб’єктність. У політичному плані. І вони це чудово розуміють.

— Але Європі, щоб утвердити свою суб’єктність, потрібна Україна – це перше. По-друге, їй самій потрібно змінитися. Бо за таких умов, коли Європа не може проєктувати свою суб’єктність, свою силу, коли консенсус заважає це зробити, треба відходити від консенсусу або робити щось інше. Бо можна втратити все.

— Європу вже ховали. Ще Шпенглер ховав Європу, але зарано ховати Європу. У нас є свої думки, як допомогти Європі, та нам треба спочатку виконати завдання номер один – добити агресора і притягнути його до відповідальності.

— НАТО 3.0, НАТО і Європа, НАТО і Європейський Союз – має бути вироблений новий спосіб взаємодії, адже для оборони і безпеки в НАТО і Європейському Союзі є лише один комплект сил і засобів, і треба знати, як із цим діяти. Сьогодні цього немає.

— Був колись такий Західноєвропейський союз, оборонний союз. Потім вирішили ці функції передати НАТО. Найбільш кульгавою ланкою Євросоюзу, я це з власного досвіду знаю, завжди було те, що називали «спільна безпекова і зовнішня політика». Теперішня ситуація кардинально відрізняється від тієї.

Сьогодні немає надійної парасольки з боку США, незрозуміло, що там відбувається. Європа починає мислити так, як має думати в критичній ситуації, і вона думає правильно. Так, європейська бюрократія повільна, це найповільніша бюрократія на світі, але вона працює тепер так швидко, як може.

Нам це здається повільно, бо ми щоденно живемо в набагато швидшому режимі, але вона працює в правильному напрямку. Європа має достатньо історичного досвіду, щоб зрозуміти, що якщо тепер вона не буде об’єднана і не допомагатиме Україні, то виникають питання. Адже там великі й незрозумілі Сполучені Штати, великий незрозумілий Китай, Глобальний Південь. Європі треба чухати потилицю і робити правильні речі. І вона, на мою думку, вже робить правильні речі, а нам, звісно, хотілось би, щоб вона робила це швидше.

— Отже, ми наближаємося до останнього й головного пункту: усе тепер впирається в те, що ключова ланка – Україна. І для того щоб США передали Європі частину своїх безпекових функцій, і для того щоб ЄС набув більшої суб’єктності, і для того щоб Альянс усвідомив свою силу і згадував частіше, що НАТО – це військово-політичний союз, а не політичне об’єднання, – потрібна Україна.

— Згоден. Після того як ми підписали Хартію з НАТО в Мадриді, один із моїх американських партнерів з Пентагону, Шерман Гарнетт, видав книжку під назвою A Keystone in the Arch.

Там на пальцях пояснено, чому Україна є критично важливою країною в Європі для всієї архітектури трансатлантичної безпеки. Це було ще в минулому столітті, значить, геополітика не помінялася, ми просто платимо за дурні геополітичні рішення, тобто за рішення, які не були ухвалені вчасно. Платимо за це сьогодні ми, а Європа та Америка вчаться.

Америка любить переможців. Після літнього сезону з «грибами» від вибухів на території Росії, із постійними заявами від експертів, зокрема від американських військових, що здається, там вони починають вигравати, як часто бувало в американській історії, вітер може помінятися, і американська адміністрація пристане на ту сторону, яка перемагає. Це англійці завжди допомагають слабкому, а американці – вони інші.

— Певні ознаки таких змін уже є: і заява про ліцензію на Patriot, і те, що в Конгресі лежить законопроєкт Ліндсі Грема, і поступове розуміння, що іншого виходу немає.

Сподіватимемося, що всі теми, які ми сьогодні обговорювали, зрозумілі й актуальні для тих політичних лідерів, які тепер визначають, чим ще можна і треба допомогти Україні.

Ігор Долгов

Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform