Путінізм сплітається з малопоєднуваних трьох ниток: червоної, білої та коричневої. Режим прославляє здобутки Радянського Союзу (червона), зокрема перемогу над Гітлером, царську імперію (біла): РПЦ канонізувала розстріляних Романових. І спирається на фашистські методи (коричнева): змішування політики й економіки, сувора цензура ЗМІ, культ особи та служби безпеки. Спільне в усіх цих практик – зневага до лібералізму, підозра до зовнішнього світу й схильність до ксенофобії. Однак сторіччя революції 1917-го суттєво (катастрофічно?) актуалізує ці суперечності та неузгоджений підхід Кремля до історії.

70 років значення 1917-го не оскаржувалося. Річниця його була найважливішим святом у радянському календарі. Кожен російський патріот та іноземний гість здійснював паломництво до мавзолею Володимира Леніна на Красній площі. Попри деякі помилки, комунізм вважався втіленням альтруїзму, сучасності й інтернаціоналізму.

Насправді ж імперія зла будувалася на брехні, страху й масових убивствах. Її економіка була нежиттєздатною. Подекуди, зокрема в Польщі та країнах Балтії, її падіння ознаменувалося фундаментальним запереченням минулого. Комуністичну добу трактували як ворожу окупацію (навіть ті, хто добре за неї жив).

Росія, послаблена розколом і скрутою, відреагувала на 1991 рік інакше. Компартію повалили, Радянський Союз розпався, але російська держава, збудована Леніним і Сталіним, здебільшого збереглася, переживши тимчасові демократичні перетворення.

КГБ перейменували, але не розформували. У 1990‑х були спроби розслідувати злочини минулого, але путінський режим придушив їх. Не було суду над винними, компенсації жертвам, комісії зі правди й примирення. Не шукали власників майна, украденого комуністами. Його тихо передали (тепер казково багатій) кремлівській установі.

У дечому годинник перевели назад. У центр громадського життя, звільнений Компартією, заступила РПЦ. У Москві відбудовані розкішні церкви приваблюють більше відвідувачів, ніж нещасне тіло Леніна. Гламурні торговельні центри та їхні клієнти теж змінюють пріоритети: Росія стала раєм для плутократів.

Але крихкість підвалин режиму означає, що російській державі бракує легітимності. Її кордони та владні структури – переважно справа рук Леніна і Сталіна. Але росіяни не можуть ані прославляти, ані ганити тих лідерів, бо багато питань про 1917 рік і його наслідки лишаються без відповіді.

Передусім чи можуть здобутки революції (масова освіта, індустріалізація й урбанізація) виправдати мільйони зруйнованих життів і смертей, знищення культури та ізоляцію Росії від Європи? Ні. Але й перехиляти маятник на користь білих небезпечно. Утікачі з Росії, зокрема козаки, воювали на боці нацистів. Якщо можна виправдати їхнє прагнення знищити більшовизм у зародку в чотирирічній громадянській війні після 1917-го, то як пояснити їхні дії після 1941-го? Головним національним міфом Росії стало спрощене трактування війни проти Гітлера (скажімо, Велика Британія такого не допустила б). Ретельніший аналіз 1917-го ставить його під небезпеку.

Лінія Путіна – засуджувати революцію як явище (це мудро, враховуючи некомпетентність, корупцію і стагнацію режиму). Це відповідає головному посланню режиму: альтернатива авторитаризму – хаос. Зручна позиція, адже росіяни натерпілися в 1990-х. Путін ганить більшовиків за принизливу мирну угоду на закінчення війни, але прославляє потугу держави, яку вони збудували.

Замість того щоб розібратися з парадоксами, Путін намагається замаскувати їх, закликаючи до спокою та примирення між білими й червоними, натякаючи, що провокатори хочуть принести в життя Росії розколи, конфлікти та копирсання в минулому. Він заснував комісію на чолі з головою Служби зовнішньої розвідки Сергієм Наришкіним, що має сприяти науковим дослідженням і соціальному діалогові.

Не зациклюватимемося на дивному призначенні (хоча це як доручити керівникові MI6 комісію з вивчення загального страйку 1926 року в Британії). Але Путін уникає справжньої проблеми. Білі й червоні, за деякими винятками, чинили жахливо й неправильно (просто по-різному). Важлива революція 1917-го сталася не восени, а навесні, коли цар зрікся престолу, а недовговічний ліберальний уряд Керенського провів реформи, зокрема запровадив свободу слова та зібрань (і дав право голосу жінкам раніше за Британію).

Ця спроба перетворити Росію на конституційну демократію провалилася. З міркувань лояльності до Британії та Франції Керенський продовжував війну з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Це не залишило йому шансів дати мир, землю і хліб, яких потребував російський народ. Добре організовані фанатики-більшовики на тлі хаосу, скрути та безнадії скористалися нагодою влаштувати путч. Більшовицька революція була спрямована не проти царя, а проти реального (і єдиного у XX столітті) шансу Росії стати вільною, правовою та заможною капіталістичною демократією.

Цю перспективу Путін прагне задушити й тепер. 1917-й небезпечний для нього не через різницю, а через схожість між білими й червоними: і ті, і ті вели країну до глухого кута. Як і він зараз.

Едвард ЛУКАС, “Тиждень”

Источник: newsonline24